Літо — навіть сьогодні — сезон відпусток. Тому, телефонуючи зіркам, ніколи не знаєш, де їх застанеш. Світлану Тарабарову я “зловив” у Болгарії, куди вона вирушила із сім’єю. Тож з інтерв’ю довелося трохи зачекати...
— Світлано, ви нещодавно повернулися з-за кордону, де відпочивали з дітьми. Наскільки для вас важливо час від часу “підзаряджати батарейки”? I чому саме Болгарія, а не Хорватія чи Туреччина?
— О, “підзаряджати батарейки” — це обов’язкова програма для мами трьох дітей. (Усміхається). Проте навіть під час короткого відпочинку ми мали чотири творчі зустрічі з нашими українськими дітьми, які відновлюються у тамтешніх таборах. Болгарія — бо там спокійно, зручно з малюками, а ще це Чорне море — рідне для мене, як для херсонки.
— Не минає дня, щоб ворог не атакував Херсон. Ваше рідне місто — те довоєнне — іноді вам сниться?
— Про це вже майже не пишуть, але його методично знищують з усіх доступних видів озброєння... Така ситуація у багатьох містах поруч із лінією бойового зіткнення. Проте, звісно, кадри місць, де пройшло моє дитинство, сильно ранять і довго не дають заснути... Але вірю, що все відбудуємо!
— За офіційною статистикою, понад 80% українців перебувають у хронічному стресі та постійній емоційній напрузі. Як ви даєте собі раду?
— Мене рятують обійми дітей та музика. Я навчилася вимикати новини, коли відчуваю, що не витримую. І приймати свої слабкості — вони також частина мене.
— До речі, чи маєте укриття в своєму заміському будинку?
— Він одноповерховий, без підвалу, тож ми обрали приміщення комори (це виявилася єдина кімната без вікон і мінімум із двома стінами з кожного боку) та влаштували там імпровізоване укриття. Раніше переносили туди дітей, коли починалася тривога, а тепер усе частіше одразу вкладаємо їх там спати.
— Хто з ваших трьох дітей найспокійніший, хто найбільш непосидючий, а хто постійно не має зранку апетиту?
— З самого початку домовились із чоловіком, що не будемо ділити дітей за жодними критеріями, аби не виділяти чи не образити когось. (Іван, найстарший, уже закінчив перший клас і запросто може прочитати це інтерв’ю молодшим). (Усміхається). Тож вони реально для нас усі найкращі й у той же час — найнепосидющі.
— А як би ви речення продовжили: “Ніколи не прощу Росії...”?
— Сльози і біль наших дітей. Їхнє вкрадене дитинство. Не прощу ніколи!
— Уже третій рік поспіль ви — музична продюсерка національного відбору дитячого “Євробачення”. З якими труднощами доводиться стикатися у роботі? Враховуючи, що з енної кількості заявок треба вибрати 15, а з них — когось одного...
— Найбільша складність і біль для мене — обрати. Коли ти бачиш стільки щирих дитячих сердець, стільки таланту, мрій — дуже важко сказати комусь “ти не проходиш”. Цього року подали понад 500 заявок, і це неймовірно! Але відбір — ще й велика відповідальність: за те, щоб обрати справжнього представника України — і серцем, і голосом, і сенсами. Наразі сформовано лонг-лист із 15 учасників, і далі вже професійне журі й глядачі “Суспільного” оберуть переможця, а моє завдання як музичної продюсерки — допомогти розкрити всі його найсильніші сторони.
— Ваш найновіший кліп — “Вперше” — уже зібрав 90 тисяч переглядів. Мені ж дуже подобається стара добра “Любов”. Наскільки розумію, це мудвідео знімали свого часу в зоні АТО?
— Алгоритми ютубу складні й непередбачувані, проте, на жаль, їх об’єднує небажання показувати правду про нашу війну. Тож так — відео на пісню “Любов”, яке ми знімали під час концертів для наших військових ще у 2015 році, потрапило в “тіньовий бан” і майже не має охоплення. Але щиро тішуся, коли цю тенденцію вдається зламати — наприклад, пісня “Повертайся живим”, написана у 2014 році, за тиждень до Іловайську, має один мільйон 400 тисяч переглядів, а пісня-волонтер “Спи, котику милий” — уже майже чотири мільйони.
— Що зі стрічки останніх новин, постів у соцмережах, розповідей друзів вас найбільше розчулило?
— З одного боку, ми звикаємо до обстрілів, страшних новин, а з іншого — стаємо дуже сентиментальні. Ледь не кожного дня я бачу в стрічці історії простих людей, вчителів, військових, медиків, рятувальників, які викликають захоплення. І віра в те, що ми все зможемо, сильнішає.
— Світлано, у вас минулого тижня був день народження. Можна сказати — ювілей. Які емоції він викликає?
— Ну, до справжнього ювілею мені ще далеко. (Усміхається). А щодо емоцій, то цьогоріч я особливо відчуваю вдячність. За життя, за рідних, за можливість творити. Мені не страшні цифри, не відчуваю “ювілейність” як щось глобальне — бо щодня намагаюсь просто жити.
