Якщо група “ВВ” Олега Скрипки існує майже 40 років, “Океан Ельзи” Славка Вакарчука — 30, то “Тверезість і культура” (саме так розшифровується назва колективу Віктора Бронюка) — 20. Хлопці й далі видають на-гора хіти, активно гастролюють і не поспішають спочивати на лаврах.
— Вікторе, торік улітку ви провели благодійний тур у Німеччині та Швейцарії. А тепер плануєте концерти за кордоном?
— Так, восени. На вересень маємо в планах і вибудовуємо логістику виступів у США. Нам не раз доводилося літати за океан. Десять років тому був тур гурту “ТіК”. Ну й так ми приїздили з концертами. Що вже казати про приватні поїздки. Скажімо, як турист я подорожував на круїзному лайнері, відвідав навіть Карибські острови... Це було якраз напередодні повномасштабного вторгнення.
— Ті враження гріють вас нині?
— Безумовно, гріють. Як і враження від інших закордонних поїздок. Проте, коли сьогодні вдається виїхати кудись на гастролі, все відбувається трохи інакше. Знаєте, немає такого відчуття, що можна розслабитися. Ти постійно сидиш у новинах. Рідні ж залишаються в Україні, тому... Дасть Бог, рано чи пізно війна скінчиться і можна буде знову мандрувати. Наше життя пролітає швидко, а хочеться ще стільки всього побачити у світі!
— За останні три з половиною роки песиміст у вашій душі випадково не переміг оптиміста?
— Ні. Людина, яка народилася оптимістом, ніколи не стане песимістом. На деякий час, правда, гору може взяти песимістичний оптимізм (усміхається), але в жодному разі не песимізм... Інша річ, що я вже не в тому віці, аби тішити себе ілюзіями. Тобто я став більш раціональним. З цієї точки зору й дивлюсь на все довкола.
— А як би ви речення продовжили: тепер Росія і росіяни для мене...?
— Це люди, яким не притаманне ніщо людське. У них немає, як кажуть, дна. Проте кожного разу вони його пробивають і вдаються до таких речей, що... Це нація, яка деградувала під впливом надмірного вживання спиртного в кількох поколіннях... Не можу стверджувати, що всі, але таких дуже багато. І якраз та частина неграмотного населення за наказом свого царя пішла вбивати наших людей та захоплювати території.
Росіяни не можуть навіть пояснити, навіщо їм нові землі. Адже вони в себе не здатні навести лад. У мене колись був приятель, який працював у “кацапії”, то він розповідав, що там бачив. У них є такі депресивні села (особливо в Сибіру й далі), де навіть немає електрифікації! Ніби багатюща країна з купою ресурсів... Але люди живуть у лайні й не уявляють, що десь може бути щось інше. Тобто краще. Погодьтесь, абсурд!
— Вам — 46 років. Скажіть, криза середнього віку ще не навідувалася?
— Може, приходила, але я картоплю копав. (Усміхається). А якщо серйозно, то нічого подібного ніби не відчуваю. Принаймні поки що.
— До речі, про картоплю. Знаю, що маєте і сад, і город. Що цьогоріч там вродило, а чого не слід чекати?
— Я трошки засмутився, бо в мене дуже гарно цвів абрикос, але потім були заморозки й усе дерево покрив суцільний лід! Попри це, певна кількість плодів буде. Звісно, це не той урожай, що минулого року, але, слава Богу, що дерево залишилось живим. Так само менше очікую черешень. Цілу весну я сподівався на щедрий урожай, але, кажу, заморозки зробили свою темну справу.
Натомість на іншу ягоду — кизил або українською мовою дерен, що цвіте найпершим, схоже, негода ніяк не впливає. Декілька років поспіль траплялися снігопади. Довкола дерева все було жовте від опалого цвіту, але... Минали заморозки, розпускалося листя і з’являлись великі червоні кетяги. Оце я розумію: рослина — приклад стійкості. Незважаючи на різні катаклізми й на обставини, вона дає урожай.
— Скажіть, ваш син цікавиться музикою?
— Більше на рівні слухача, критика, поціновувача. Останнім часом він став їздити зі мною на гастролі. Знає вже весь матеріал, аналізує, каже, що йому сподобалося, що ні. Це цікаво з огляду на те, що серед шанувальників “ТіК” не тільки наші ровесники. Наприклад, на одному з концертів у львівському клубі десь 80 відсотків була молодь. Причому якась частина з них — ті, хто народився після виходу нашого першого альбому. І це не може не тішити.
— Вікторе, ваше почуття гумору не змінилося під впливом нинішніх драматичних подій? Можливо, воно дрейфувало у бік чорного гумору...
— Почуття гумору — незалежно чорний він чи білий — якщо воно є, то в умовах сьогодення неабияк допомагає зберегти ментальне здоров’я. Особливо у різних не дуже оптимістичних ситуаціях. А ще — відволіктися бодай на хвилю, щоб можна було ухвалити якесь рішення і продовжувати робити щось далі. Тому без гумору нам ніяк!
