У списку цьогорічних лауреатів Шевченківської премії — 91-літній Юрій Щербак. Автор антиутопій (власне за одну з них — “Мертва пам’ять. Голоси і звуки” — його нагородили), відомий публіцист, досвідчений дипломат. За престижну державну відзнаку змагатися довелося з двадцятьма письменниками. Причому значно молодшими...
— Перше питання напрошується саме собою: що відчуває людина, яка отримала головну мистецьку премію країни? Це — сатисфакція, ейфорія, щастя...
— Якби мені сьогодні було сорок чи п’ятдесят років, то, можливо, так і було би. Тепер же присудження Шевченківської премії нічого в моєму житті, поглядах, світовідчуттях не змінило та нічим не вразило. Звісно, дуже добре, що ця подія сталася, але не більше. Ніякого щастя я не відчуваю й не можу відчувати. Це було б аморально. Як з огляду на власні трагедії (декілька років тому письменник втратив сина й дружину. — Авт.), так і через те, яку національну трагедію переживає нині Україна. Скільки людей вбито, втратили здоров’я, покалічені... Це страшне! І в такий час, повторюсь, почуватися щасливим, по-моєму, було би просто аморально. Але, тим не менше, ставши лауреатом, певне задоволення я все ж відчуваю.
— Наскільки вам комфортно в Норвегії?
— Це справді дуже комфортна країна. Тут побудований комунізм або ж соціалізм. Немає ні ультрабагатих, ні жебраків, ні тим більше бомжів. Це держава соціальної справедливості. Я вже не кажу про екологічну ситуацію: найчистіше у світі повітря та найздоровішу воду. Не дивно, що тут досить багато довгожителів... Одне слово, тиша, спокій і комфорт.
— А наших там багато?
— Так. Навіть мій онук дружить із хлопцями з Донбасу, які сюди приїхали й живуть. Їх не так видно, бо тут невелике університетське містечко, але, в принципі, наші тут є.
— Якщо не секрет, готуєте щось нове до друку?
— Я уже відійшов від тієї бурхливої поїздки до Києва, що була переповнена враженнями та емоціями, й повернувся до розміреного способу життя. Тобто — аналітика, написання якихось текстів, робота з рукописами. Нині в мене на творчому столі лежать дві книжки, які я повинен вичитати й доповнити. Одна вже майже готова, над другою ще треба працювати... Коротше кажучи, я дуже задоволений тим, що можу спокійно існувати.
— Знаю, що раніше ви писали від руки й дружина потім передруковувала. А як тепер даєте собі раду?
— З комп’ютером я іноді маю проблеми. Ми не зійшлися характерами: у нього нордичний, якийсь такий, знаєте, дуже ригористичний, а я... Часто натисну не ту кнопку — і овва, щось сталося. Не можу знайти свій текст. У таких випадках рятують онуки. Вони — професори комп’ютерних справ, айтішники, геніальні хлопці. Ну, як усе нове покоління. Вони одразу знаходять те, що зникло, і показують мої помилки. (Усміхається).
— А ви ніколи не губили свої рукописи?
— Господи! Я тепер ось не можу знайти декілька оповідань. Знаю, що вони гарні, але... Де загубилися — не знаю. Уже не кажу про ранні вірші, які теж зникли й не маю поняття, де їх шукати. До слова, в мене колись був поетичний цикл “Що таке любов?”, де я розглядав її різновиди. Від любові до автомобілів і перегонів до жінок. (Усміхається).
— Ваші колеги часто позують на фото з люлькою чи принаймні сигаретою у руці. А як у вас з цією шкідливою звичкою?
— Я ніколи не курив. Точніше — один раз пробував. Мені тоді було... сім років. Під час Другої світової війни, в 1942-му, ми опинилися у Саратові. Там усі мої ровесники, по-перше, матюкалися (як і їхні мами), а по-друге, курили. Якось хлопці дали мені самокрутку. Пригадую, що я тоді так обпікся, що потім не міг дивитися на цигарки. На тому мій інтерес до них закінчився.
— Наприкінці хочу спитати у вас про далекі дев’яності, коли були послом у США. Тоді ви зустрічалися з Джорджем Бушем-старшим. Не пригадували йому горезвісний виступ у Верховній Раді?
— Це була зустріч на його ранчо в Техасі. Не випадало прийти в дім, де тебе радо вітають, і згадувати про ту промову. До речі, її для очільника Білого дому написала Кондоліза Райс, яка була поведена на Достоєвському, схилялася перед Росією й була такою “відмороженою” дівчиною. Україна для неї просто не існувала. Тому вона наробила всіляких помилок та винна в тій жахливій промові, що зачитав американський президент.
Через chicken Kyiv (так охрестили той виступ західні аналітики. — Авт.) він мав величезні проблеми з українською громадою. Вона не підтримала на виборах республіканців і Джорджа Буша, тому вони тоді програли. Насправді він з величезною симпатією ставився до України. І про нашу зустріч у мене залишились чудові спогади. Особливо — про почуття гумору президента США. Наприклад, він зі сміхом розповідав, як на свій ювілей стрибав із парашутом... Я б на таке не відважився!
