Нещодавно соцмережами поширилося щемливе відео, на якому хаскі прийшов на могилу господаря й облизує його портрет. “Ну ось, привезла до тебе твого собачку, але ти його вже ніколи не обіймеш”, — підписала відеоматеріал сестра солдата-розвідника Дмитра Бойчука. 10 червня воїна провели в останню путь у рідному селі Шляхова, що на Вінниччині.
“Боляче, що таким коротким було життя сина. Він стільки всього не встиг — не побрався, не подарував мені онуків, світу не побачив, — розповідає мати бійця Олена Бойчук. — З дитинства Дмитро турбувався про брата Сергія і сестричок Сніжану та Поліну. Останню до четвертого класу до школи часто на руках носив. Дмитро був непосидючий, але кмітливий і допитливий. Після школи вступив до Теплицького ліцею, хотів здобути фах шофера-тракториста. Через рік, проте, покинув навчання, заявив, що це не для нього. Поїхав з вітчимом на Закарпаття, там працював на пилорамі. Робота важка, але Дмитро радів, що оплата праці гідна і він може допомагати родині. У вільний час захоплювався татуюванням, набивав його собі та друзям”.
Коли почалася повномасштабна війна, Дмитро добровільно приєднався до лав ЗСУ. Проходив службу за контрактом на посаді солдата-розвідника у 62-й окремій механізованій бригаді. Виконував бойові завдання на Сумщині та Курщині.
“Був розвідником, тому на завдання йшов першим. Побратими поважали сина за принциповість, людяність, упевненість. Вже потім, на похороні, хлопці стояли біля труни Дмитра і гірко плакали мов малі діти, — додає мати. — Завжди налаштовувала себе, що з моїм сином все буде добре. 14 травня цього року він вирушив на завдання у районі села Тьоткіно. Там дістав наскрізне кульове поранення в руку, а за кілька хвилин у нього поцілив ворожий дрон. Дмитро сам наклав собі турнікети і десять годин перебував на полі бою. Потім у Сумах синові ампутували обидві ноги. Далі його відправили у столичну лікарню. Попри біль, він повторював, що після протезування обов’язково повернеться у стрій. Ми теж вірили, що син з усім впорається, адже вижив у таких важких обставинах. Але на початку червня у Дмитра почали відмовляти органи. 7 червня його не стало. Мій світ обірвався...”
Незадовго до загибелі Дмитро придбав собаку породи хаскі, яку назвав Айк. Він завжди був поруч з господарем. “Тепер чотирилапий живе з нами, — зауважує пані Олена. — Беремо його зі собою на кладовище. Айк впізнає сина на портреті й облизує, виказуючи свої сум та любов. Знаєте, я досі картаю себе, що не врятувала свого хлопчика. Обіцяла, що заберу його додому і все буде добре. Забрала, але не так, як ми мріяли...”
