А коли почалося повномасштабне вторгнення, сержант із позивним “Ворон” уже командував мінометною обслугою 79-ї окремої десантно-штурмової бригади.
“Я виріс у багатодітній родині, маю трьох сестер. У 2014 році вступив до університету, хотів стати програмістом. Але всі плани змінила війна на Донбасі. Не хотів, щоб ворог окупував і моє рідне місто. Тож уклав контракт із 43-ю артилерійською бригадою. Саме тоді підписали Мінські домовленості, активних боїв не було, ми стояли за 40 кілометрів від Волновахи, — розповідає Сергій Райлян. — Наприкінці 2017-го перевівся у 79-ту десантно-штурмову бригаду, знищував ворожу техніку й окупантів. Улітку 2021 року вирушив на ротацію на Схід, у район Щастя на Луганщині. Прослужив там дев’ять місяців. За тиждень до великого вторгнення росіяни глушили зв’язок, було розуміння, що щось готується. А в перший день великої війни по нас стали гатити чи не з усієї зброї. Довелося відійти до Сіверськодонецька. Робили все, щоби туди не зайшов ворог. Але сили були нерівні. Міські бої — це дуже важко. Окупанти вдавалися до хитрощів, вдягали нашу форму й намагалися зайти у місто. Але ми їх виявляли та знешкоджували. Далі був Лиман, Богородичне, Кремінна, Мар’їнка. Досі холоне кров у жилах, коли згадую розбитий росіянами Лиман. Серед руїн на вулицях лежали мертві діти. І їх не могли забрати через щільність авіаційних та артилерійських ударів”.
Наприкінці листопада 2022 року Сергій Райлян дістав важке поранення поблизу Мар’їнки.
“Ми виконували розвідувальні дії. Лив дощ, дороги розмило. Наша машина звернула на узбіччя, і пролунав вибух. Наїхали колесом на протитанкову міну, — згадує ветеран. — Слава Богу, що побратими вижили, побігли на позицію по допомогу. Мене витягнули з понівеченого пікапа. Я знепритомнів. Одна нога висіла на шкірі, другої не знайшли... Надали першу медичну допомогу. А далі була лікарня у Дніпрі, столиці”.
Від Сергія весь час не відходила дружина Валерія, з якою він познайомився дуже оригінально — під час комп’ютерної гри. Дівчина родом з Білорусі. Молоді люди дружили, а в 2021-му побралися.
“Коли прийшов до тями після двох тижнів у комі, Валерія була поруч. Всіляко підтримувала. Лікарі казали, що за таких обставин мало хто виживає. Але я вижив. Крім того що втратив ноги, мав понівечене обличчя. Уявіть собі — відкрита дірка у черепі, забій головного мозку, зламані верхня та нижня щелепи, носова перегородка, розірвані губи... А ще — поранення хребта і живота. Медики не знали, за що найперше братися. Коли стан стабілізували, поїхали з дружиною до Одеси, там мені зробили пересадку рогівки, боролися із занесеною раніше інфекцією. Але зір відновити не вдалося. Після протезування ніг освоїв білу тростину. Загалом переніс 30 операцій. Та попереду ще чимало хірургічних втручань — і на ногах, і на обличчі. Попри все, не здаюся, не розклеююся”.
Нині 28-річний Сергій Райлян проходить реабілітацію у Вінниці. Там йому запропонували стати учасником проєкту “Гончарство у темряві”. “Це безплатний 45-денний курс навчання в гончарній майстерні, — зауважує співрозмовник. — Звісно, я погодився. Гончарство — це можливість відгородитися від негативних думок. Ми вчимося робити чашки різної форми, квіти, вази, кухлі, тарілочки. Хочу започаткувати власну справу. Вже й придумав назву свого гончарного бренду — Raven’s Craft (“Майстерня Ворона”).
Засновниця артпростору “Етночари” Вікторія Ніколаєва, яка і навчає ветеранів гончарства, признається: вражена силою волі Сергія.
“Гончарний круг — електричний, керуєш педалькою. Тому, коли дізналась, що навчатиметься воїн, котрий втратив на війні ноги і зір, зрозуміла, що це буде завдання “із зірочкою”, тобто нелегке. Але до труднощів нам не звикати, — каже Вікторія. — На першу зустріч Сергій надягнув кумедного капелюха, жартував, дуже сподобався мені як людина. Спочатку ми ліпили руками. А далі я вирішила посадити його за гончарний круг. Спробували з протезом, але не вийшло. Тоді я перенесла педальку на рівень руки ветерана. І все вдалося, бо Сергій дуже цілеспрямований. Його приклад показує, що справжня сила у нашому виборі — виборі жити, сміятись і творити. Метою проєкту є не тільки реабілітація ветеранів, а й надання їм нових можливостей для самореалізації та соціальної адаптації. Тому на завершення курсу кожному з учасників ми даруємо гончарний круг для початківців, глину та інструменти. Щоб і повернувшись додому, вони ліпили”.
