У мирному житті він був економістом, професійним менеджером і добрим управлінцем. А під час великої війни вивчив тактичну медицину у Великій Британії та став бойовим медиком.
Народився Євген у Тернополі. З дитинства уважно слухав розповіді про свого героїчного дідуся по матері Івана Доскоча, який допомагав упівцям. Упівцем з 17 років був і дідусь по батькові Григорій Бартків та прабабуся Анна Шафранська. “Син був не по роках розвиненим, у чотири роки за “Кобзарем” Шевченка навчився добре читати, — розповідає батько бійця Євген Бартків. — У шість років пішов до школи. Довелося навіть вчителів просити, бо тоді у перший клас брали лише з семи”. Вже у третьому класі Євгенко успішно вивчав з репетиторами англійську мову (у школі іноземну вивчали з четвертого класу. — Авт.). Також хлопчик захоплювався історією, українською літературою та математикою.
В 11 класі за програмою Американської ради з міжнародної освіти ACCELS тернополянин рік навчався у США. Але залишатися за кордоном не хотів, мріяв працювати удома й розбудовувати Україну. Сестра воїна Ольга Любович згадує, що брат безмежно любив рідний край, а своїм місцем сили називав Карпати, якими часто мандрував із рідними, друзями, а згодом — з дружиною і синами. Після закінчення школи Євген вступив у Тернопільську академію народного господарства на українсько-нідерландський факультет економіки і менеджменту, де навчання велося англійською мовою. Здобувши диплом, став головним спеціалістом в управлінні економіки Тернопільської міської ради. Там і зустрів свою долю — майбутню дружину Олександру, яка працювала бухгалтеркою в управлінні освіти. Молодих людей поєднало захоплення спортом. У пари народилися двоє синів — Тарас і Остап. “Євген був неймовірним батьком, виховував синів справжніми козаками, багато подорожував з ними Україною”, — зауважує сестра воїна.
Другу вищу освіту Євген Бартків здобув у Львівському регіональному інституті Державної академії управління при президентові України. Студії продовжив в аспірантурі. Тернополянин дуже полюбив старовинне місто й переїхав туди жити з родиною. Багато працював у кількох міжнародних компаніях, щоби придбати власне помешкання. “Женя був патріотом, начитаним, всебічно освіченим, із загостреним почуттям справедливості, — згадує йогодруг, історик Віталій Чешик. — А ще він був веселим, щирим, умів знайти спільну мову з багатьма людьми”.
...Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Євген двічі просився у військо. Але двічі отримував відмову. Та 9 березня 2022-го його таки мобілізували до Нацгвардії. Спочатку він служив у 2-й окремій Галицькій бригаді, а згодом — у 68-й окремій єгерській бригаді імені Олекси Довбуша. Пройшовши спеціальну військово-медичну підготовку у Великій Британії, став бойовим медиком. Воював на Донеччині.
У свій останній бій Євген Бартків із позивним “Медик” пішов 24 серпня 2024 року. “Того дня Женя привітав нас зі святом, Днем Незалежності. Повідомив, що йде на завдання, — каже Ольга Любович. — І попередив: якщо через п’ять днів не вийде на зв’язок, то телефонувати побратимам. Ми сподівалися, що все буде добре”. Але, на жаль, так не сталося. Воїн загинув 29 серпня між населеними пунктами Миколаївка та Маринівка на Донеччині. Євген Бартків-старший каже, що, за словами побратимів, “Медик”, будучи сам важкопораненим, рятував інших. Та в їхній бліндаж раптово заскочили росіяни, які розстріляли всіх, хто там перебував. “Мені наснився сон, у якому брат стривожено казав, що дуже хоче до Львова, — тихо мовить сестра бійця. — Я тоді зрозуміла — щось трапилося. Та й Євген не давав про себе знати. Згодом сказали, що він загинув. Проте гідно поховати ми змогли його значно пізніше”.
Від 29 серпня 2024-го до 10 травня 2025 року воїн вважався безвісти зниклим. Про те, що Євген справді поліг, батькам повідомили після збігу ДНК під час чергового обміну загиблими, який відбувся ще в грудні 2024-го. Але тіло бійця довго перебувало у запорізькому моргу. Батько з великим болем написав тоді у соцмережі: “Не бачив я, Сину, як Ти помирав — та знаю, що гідно Героя...”
Поховали Євгена Бартківа 15 травня минулого року в Тернополі у Пантеоні героїв на Микулинецькому кладовищі. Посмертно воїна нагородили орденом “За мужність” ІІІ ступеня.
