До великої війни Іван був художником та різьбярем, тонко відчував карпатську природу, бережно ставився до рослин і тварин. А ще — безмежно любив свою сім’ю і рідне гуцульське селище Верховину.
“Знала Івана з дитинства, — каже кума воїна Людмила Скотматчук. — Усміхнений, щирий, здавалося, що він випромінює доброту”.
Після дев’ятого класу юнак вступив до Косівського коледжу декоративно-прикладного мистецтва імені В. Касіяна. Навчався на відділенні різьби по дереву. “Уже коли ми побралися, Іванко розповідав, який відтінок має ранковий туман. А як косив, то іноді залишалися нескошені квіти. Їх вже не чіпав, казав, що коли ці квіти не потрапили під косу, то повинні рости й далі, — згадує дружина бійця Марія Сорохан. — Він міг піти до стодоли, набрати всього, що трапилося під руку, — палички, кукурудзяне бадилля, солому, сіно, — та за годину-півтори створити картину з карпатським пейзажем”.
Із майбутньою дружиною Іван познайомився у Верховині. Після закінчення коледжу і строкової служби він із батьком трудився на місцевому ринку — торгували продуктами, а згодом і промисловими товарами. Марія ж приїхала до селища працювати вчителькою молодших класів. “Я народилася та виросла у селі Джурів на Снятинщині, а Верховина стала моєю другою батьківщиною, — ділиться пані Сорохан. — З Іваном ми якось зустрілися, коли йшла зі школи, розговорилися. Вразила його краса, доброта, щирість. Таких хлопців я ще не зустрічала”. Через пів року закохані побралися. У подружжя народився син Іван. “Чоловік багато працював, у нашій хаті все зробив та оздобив власноруч”, — зауважує пані Марія. З її слів, Іван навчив сина їздити на велосипеді, рибалити, ходив з ним у гори по гриби і ягоди, прищепив любов до природи, рідного краю й людей. До речі, згодом його син вивчився на лікаря.
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Іван сказав: “Марусю, треба йти, бо ворог уже близько (тоді орки були на Київщині. — Авт.), а в нас — син. Треба захистити його, тебе, родину, Україну”. Наступного дня прикарпатець вже був у військкоматі. Після навчань долучився до 52-го окремого стрілецького батальйону, який перебував спершу у складі 68-ї єгерської бригади, а згодом у складі 110-ї та 63-ї ОМБр. Воював на Київщині, пройшов пекло Вугледару, де 13 березня 2023 року був важко поранений. Після лікування й реабілітації повернувся на передову. За словами пані Марії, її чоловік, який був стрільцем-санітаром, врятував життя не одному побратимові. За сумлінну службу воїна нагородили хрестом “Честь і слава” та грамотою від командувача ОСУВ “Таврія”.
“Коли чоловік у серпні 2024-го був у відпустці, то подався у гори, в ліс, збирав чорниці, фотографував Карпати, наче хотів усе зафіксувати у пам’яті”, — зі сльозами розповідає Марія Сорохан. А кума Людмила додає, що Іван, як був удома, все одно думками линув до бойових товаришів, стежив за телефоном і казав: “Моїм хлопцям принесли їжу на позицію”, “Мої хлопці пішли відпочивати”... Він дуже зріднився з побратимами.
Восени 2023-го родина втратила з Іваном зв’язок більш ніж на два тижні: воїн перебував в оточенні. Тоді все закінчилося добре. Та 25 лютого 2025 року захисника не стало. За день до трагедії він зателефонував дружині й повідомив, що йде на кілька днів на позиції. Обіцяв задзвонити, коли повернеться. Хто ж знав, що це була їхня остання розмова...
51-річний Іван Сорохан зазнав смертельних поранень під час ворожого танкового обстрілу на околицях Торського. Поховали воїна у рідному селищі. Дружина зареєструвала петицію з проханням надати мужньому бійцю звання Героя України.
