В юності він мріяв стати пілотом. Закінчив на відмінно Луганське льотне училище. Але більшість свого життя був цивільним: працював водієм вантажного авто, інструктором в автошколі, таксував. Коли ж Богдана Сидоренка мобілізували, жодної хвилини не вагався: йти на фронт чи ні. “Хто буде захищати мою Костянтинівку, якщо не я?!” — згадують рідні його слова.
“Матір виховувала дядька сама, тому він доволі рано подорослішав. Школярем добре навчався, полюбляв спорт, грав у теніс та брав участь у багатьох змаганнях, — розповідає племінник воїна Олександр Масюков. — І завжди рівнявся на свого дідуся, який був командиром ескадрильї бомбардувальників і пройшов усю Другу світову війну. Тому і вступив до льотного училища. Але по спеціальності працювати у дядька не вийшло. Останні 15 років він був водієм у таксопарку. Колеги та клієнти дуже його цінували та поважали, бо нікому не відмовляв у допомозі, був ввічливим і комунікабельним. Усі називали його стовідсотковим добряком. Власної родини дядько не мав, тому свою любов віддавав нам, племінникам”.
На початку 2023 року Богдан Сидоренко отримав повістку. І не втік, не заховався за плечі інших, а пішов на фронт. Став командиром стрілецького взводу військової частини А4875. “Спершу було навчання у Львові, потім бійців відправили на Покровський напрямок. Там отримав звання старшого лейтенанта, — додає співрозмовник. — Як мені розповідали побратими, дядько Богдан був професіоналом своєї справи, цінував кожного підлеглого. Попри серйозні проблеми зі здоров’ям, він був справжнім воїном”. Востаннє рідні бачилися з Богданом за два дні до загибелі. Він ненадовго приїхав їх провідати.
17 червня 52-літній Богдан Сидоренко виконував бойове завдання у районі Кліщіївки під Бахмутом.
“В окоп, де перебував дядько, поцілила ворожа міна. Він встиг прикрити собою побратимів, а сам отримав важкі поранення — йому відірвало ноги. Ще 15 хвилин був живий. Але, на жаль, врятувати його не вдалось, — зауважує Олександр Масюков. — Поховали нашого героя біля матері, дідуся та інших рідних на Червонянському кладовищі в Костянтинівці. Досі не можемо змиритись із болючою втратою. Ця війна забрала не лише близьку нам людину, а й дім, тепер ми змушені будувати нове життя в Одесі. Так хочеться миру, повернутися додому, аби відвідати могилу дядька Богдана і вчергове подякувати йому за жертовність і захист нашої країни”.
