“Мамо, візьміть собі дитину, ви з татом ще молоді, виховаєте”, — говорив воїн батькам, коли вкотре повертався з відпустки до побратимів. Ніби передчував щось погане... З моменту загибелі Владислава минуло вісім місяців. І вони виконали його заповіт.
“Влад був моїм єдиним сином. Батьківське тепло подарував йому вітчим, з яким вони були дуже близькими, — розповідає мама воїна Оксана Олійник. — Змалку син захоплювався велосипедами, мотоциклами та машинами. Вже у три роки їздив на двоколісному ровері. Мав гарний слух, навчався у музичному класі, опанував гру на фортепіано. А ще у Влада було надзвичайно добре серце. Якось їдемо й він побачив, як дідусь сіно розвантажує. Зупинився, побіг, взяв вила й допоміг, хоч і не знав його. Ми з сином ніколи не сварились, навпаки — довіряли одне одному всі секрети. Я часто казала, що Влад — моя гордість, золота дитина.
Після закінчення школи син вступив у Барський фаховий коледж транспорту та будівництва. А отримавши диплом, підписав контракт з Могилів-Подільським прикордонним загоном імені Героя України В’ячеслава Семенова. Важко сказати, що вплинуло на це рішення. Синові служба подобалась. Але за рік до закінчення його контракту почалась велика війна. Із березня 2023 року Владислав приєднався до другої прикордонної комендатури швидкого реагування 15-го мобільного загону. Мав позивний “Каспер”, похідне від прізвища. Виконував бойові завдання на Донеччині, зокрема в районі Часового Яру. Служив на Харківщині, Рівненщині, Чернігівщині, Сумщині. Восени 2024 року Владислав воював на Курщині, спершу був гранатометником, а відтак водієм військової техніки”.
22 червня 2025 року воїну мало виповнитись 24 роки. Він планував приїхати у відпустку. Але переніс її через побратима — аби того відпустили на уродини дитини.
“15 червня ми ще спілкувались. Син сказав, що купив машину “донора”, аби скласти собі автомобіль. Радився зі мною, — каже мати. — Нічого не віщувало лиха. Я була впевнена, що ворожі кулі його й далі минатимуть, адже Влад стільки пережив. І що мої молитви Бог почує. Але... Вночі 16 червня під час виконання бойового завдання поблизу села Яструбщина, що на Сумщині, автомобіль, за кермом якого був син, підірвався на вибуховому пристрої. Влад та ще один боєць загинули. До свого дня народження син не дожив шість днів”.
Поховали старшого сержанта Владислава Каспрука на Алеї Слави у рідному Ямполі. Після загибелі сина його батьки взяли під опіку двох діток. “Ще за життя, будучи на фронті, Влад радив нам це зробити. Мовляв, ми ще молоді, впораємося, — каже Оксана Олійник. — І ми зважились. Тепер маємо хлопчика та дівчинку, їм по 5 років, це рідні брат і сестра. Пройшли необхідні курси, процедури й на початку цього року оформили опіку. Малеча називає нас татом і мамою. І знає, що їхній старший брат — герой”.
Петиція щодо присвоєння звання Героя України (посмертно) Каспруку Владиславу Ігоровичу
