Він родом із села Савинки, що на Чернігівщині, виріс у багатодітній сім’ї. Після школи вивчився в ліцеї на столяра-верстатника, кілька років працював за фахом. Тоді був водієм, конюхом у кінно-спортивному комплексі.
“Навесні 2024 року я отримав повістку і потрапив до 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. Після проходження базової загальновійськової підготовки став піхотинцем і мінометником. Взяв собі позивний “Джоні” — так з дитинства мене називали рідні брати, — розповідає Євгеній Мотчаний.— Спершу з побратимами потрапив на Сумщину, а згодом — у Курську область, де вели бої за населені пункти Любімовка і Погребки.
12 листопада на нашу позицію, яка була в лісосмузі, прийшли “кроти” — так ми називали бійців, які займались мінуванням. Через сильні обстріли противника їм не вдалось виконати завдання, невдовзі за хлопцями приїхала машина. Близько 11-ї вечора ворожі FPV-дрони помітили наш рух. Боєприпас розірвався біля мене, осколками наскрізь пошматувало праву ногу”.
Побратими затягнули “Джоні” до бліндажа, наклали турнікет. І стали чекати на евакуаційну машину. Зранку пораненого, який був у стані больового шоку, привезли ближче до кордону, де чекав медевак. Бійцю надали допомогу й вкололи знеболювальне. Нижньої частини ноги він вже не відчував. “У стабпункті мене відключили повністю, — згадує солдат. — Отямився в сумській лікарні, побачив, що мені ампутували ногу вище коліна”. Лікарі казали: якби евакуація затрималась ще на годину, життя воїна могли не врятувати — надто велика була крововтрата.
Наступного дня до пораненого примчали батьки й старший брат Олег, саме в цей час бійця вдруге повезли в операційну. “Євгеній, коли прийшов до тями, був у дуже важкому стані, але переживав за маму — як сприйме те, що з ним сталось, — згадує Олег Мотчаний, старший сержант поліції. — Але вона трималась сама і підтримувала його”. Потім боєць проходив лікування у столичному медзакладі, протягом місяця ще був прикутий до ліжка, та зрештою почав ходити на милицях. Каже: весь час мучили сильні фантомні болі стопи, якої вже не було, а пальці наче виламувало.
На відновлення Євгенія відправили до Тернополя, там виготовили протез із гідравлічним коліном. “Проте ніхто не вчив ходити з ним, а це непросто. Я спробував, але стан кукси погіршився, тому повернувся до милиць, — зауважує співрозмовник. — Тоді була реабілітація в кількох санаторіях, зрештою пройшов ВЛК, призначили другу групу інвалідності, списали зі служби”.
Із серпня минулого року він працює помічником начальника з питань ветеранської політики Корюківського райвідділу поліції.
“Допомагаю ветеранам адаптуватися у цивільному житті, знайти роботу, консультую і з інших питань, з якими сам стикався після списання з війська, — каже 31-річний Євгеній Мотчаний. — У лікарні МВС виявили ще сім осколків у моїй правій нозі. Під час чергової операції кілька з них вилучили, решта залишилася назавжди, бо втручання у тих ділянках небезпечне. Після відновлення мене вчили ходити з протезом, відтоді знімаю його лише на ніч.
Вдячний пацієнт із командою реабілітогів.
Хоч фантомні болі не минають, відмовився від препаратів, які вживав занадто довго. Активно працюю над своєю фізичною формою — гантелі, гирі, турніки. Нетерпляче чекаю сезону, аби повернутися до улюбленої риболовлі. Планую знову сісти за кермо. Життя триває”.
