Попри поважний вік, Петро Кудла має світлий розум і до дрібниць пам’ятає своє життя. А воно, на жаль, не було легким.
Петро Леонтійович родом із села Шумляни, що на Тернопільщині. “Коли я ще був малим, мама важко захворіла, — розповідає ювіляр. — Старша сестра працювала, тож хатні турботи лягли на мої плечі — доглядав маму і варив їсти. Через два роки неньки не стало”. Тривала Друга світова війна. Юнака вивезли до Німеччини, де він проходив військовий вишкіл і перебував у зенітному підрозділі. “Ми стояли неподалік французького кордону. Охороняли аеродром”, — згадує співрозмовник.
Наприкінці листопада 1945 року чоловік разом з іншими потрапив до радянської зони окупації в Німеччині. Згодом людей різної національності — українців, литовців, естонців — зібрали разом і повезли до Радянського Союзу. Дорога тривала 46 днів. “Нас везли у товарних вагонах, якими зазвичай перевозять худобу. У вагоні було близько 150 осіб, — ділиться пан Петро. — Давали два сухарі на добу і трохи кип’яченої води. Вмитись не було чим”.
Судимості Петро Кудла формально не мав, однак дістав шість років заслання. У Норильську жив у наметі, згодом — у бараці. “Нас називали “спецконтингентом”, — каже чоловік. — Жодного суду не було — просто вивезли до Сибіру. На роботу водили під конвоєм: крок убік могли розцінити як спробу втечі. На засланні виконував важкі роботи — розвантажував каміння і довбав мерзлу породу відбійним молотком”.
Коли термін заслання закінчився, йому заборонили вертатися на Західну Україну. Тож пан Петро залишився у Норильську, працював на гірничо-металургійному комбінаті. У Сибіру познайомився з майбутньою дружиною — Ганною Бойко, репресованою, яка також була родом із Тернопільщини. “Її заарештували у Кременці. Вона мала передати записку в одне із сіл синові священника. Але його вдома не було, тож записку залишила матері. А та віднесла її до МДБ, — мовить Петро Кудла. — Після цього Ганну засудили на 10 років і вивезли до Сибіру. Там ми й одружилися. Згодом у нас народилася донька”.
У 1976 році родина нарешті переїхала до Тернополя. Тут Петро Кудла спершу працював електриком, відтак — завгоспом в одному з вищих навчальних закладів. Разом із дружиною близько 20 років співав у народному аматорському хорі національно-патріотичної пісні “Заграва”, популяризуючи українську пісню. Петро Леонтійович був членом Конгресу українських націоналістів, а також Товариства політичних в’язнів і репресованих.
Попри випробування долі, він завжди намагався жити по правді. Саме це, каже, ймовірно, і є одним із секретів довголіття. “За своє життя я ні в кого нічого не вкрав, чужого не привласнив, ні з ким не бився. Не чинив нікому кривди. Бо знаю: якщо ти комусь нашкодиш, то з часом вернеться тобі те саме”, — пояснює.
Пан Петро ніколи не курив. І не вживав спиртного, навіть на своє сторіччя відмовився від чарки. Спеціальної дієти довгожитель не має, у призначені дні дотримує посту. А найбільше смакують йому вареники, борщ і сало з часником. У неділю обов’язково дивиться телетрансляцію Літургії.
У день свого 100-річчя Петро Кудла приймав вітання від гостей, серед яких були й представники обласної військової адміністрації. Вони вручили йому грошову допомогу — п’ять тисяч гривень. “Я відразу сказав передати гроші на зброю нашим військовим. Ці кошти їм потрібніші. Мені й пенсії вистачає, — запевняє співрозмовник. — Невдовзі отримав відео від наших захисників, які подякували за підтримку”.
Петро Леонтійович уважно стежить за подіями в Україні і каже, що чекає на нашу перемогу. “Я пережив Сталіна, Маленкова, Хрущова, Брежнєва... Переживу і Путіна”, — певен тернополянин.
