Дмитро Бондар родом із Чернігова. Його дід був військовий льотчик, тож хлопчина в дитинстві залюбки слухав розповіді про армію. А в 19 років вирішив піти до війська, обрав морфлот, став рульовим-сигнальником. У 2016-му потрапив до лав морських піхотинців, одружився, воював на Донбасі. Мав позивний “Манюня”.
“Спершу з побратимами я був у групі швидкого реагування і виконував завдання в районі Желанного, — згадує Дмитро Бондар. — Тоді пів року ми утримували позиції поблизу Маріуполя (Піски, Новоселівка), там окупанти гатили з танків, мінометів, гранатометів, автоматів. Згодом брав участь у навчаннях з британськими інструкторами з надання першої допомоги пораненим. Набуті навички згодом допомогли врятувати собі життя”.
У 2019 році у воїна народилася донечка Єва. Коли закінчився термін контракту, він повернувся до рідного міста, працював у сфері охорони. У перший день повномасштабного вторгнення приєднався до місцевої тероборони. “В місті не було світла, води й газу, люди готували їжу на вогнищах. А ми кілька тижнів стояли в обороні, росіяни гатили з гранатометів, скидали авіабомби, — каже співрозмовник. — Зрештою я приєднався до роти охорони другого взводу Чернігівського командно-спостережного пункту. Тоді ми утримували міст через Десну, щоб окупанти не змогли просунутися у напрямку столиці. Щодня по нам гатила ворожа артилерія.
26 березня після обіду я повернувся з наряду в пункт постійного спостереження, зняв спорядження. Раптом почався обстріл. Встиг схопити лише зброю й вибігти з будівлі — і її одразу рознесло. Упав під дерево, снаряди прилітали з усіх боків. В якийсь момент вирішив переміститись, і тоді осколок влучив мені в голову — у вухах задзвеніло, потекла кров, упав... Зрештою підвівся, а тоді мене скосило — відчув, що ноги наче окропом ошпарені. Вони були в крові й з відкритими ранами, стало важко дихати". Осколки потрапили також у правий бік, ще й пробили легеню...
На допомогу Дмитрові прибіг медик. “Через стрес він не розумів, що має робити. Тож завдяки здобутим свого часу навичкам я керував власним порятунком, — розповідає “Манюня”. — Сказав накласти мені чотири турнікети на ноги (вони були роздроблені, відкрилась масивна кровотеча) і зробити два уколи морфію”. Важкопораненого машиною доставили в госпіталь. Але там бійця не прийняли. “Сказали, що я вже “200-й”, бо стікаю кров’ю. Тож мене повезли до місцевої лікарні, — зауважує Дмитро Бондар. — Отямився через 16 годин, на кушетці в коридорі. Голова й ліва нога були забинтовані, а на правій нозі стояв апарат Ілізарова”.
Разом із батьком.
Уже за тиждень його повезли до Києва — під знеболювальним, лісами. Праву ногу Дмитра лікарі ампутували вище коліна — через гангрену. Загалом боєць переніс кілька операцій — на лівій нозі та руці (внаслідок опіку було уражено сухожилля), йому перелили 3,2 літра крові. Увесь цей час поряд були батьки й друзі. Після кількох місяців лікування воїн почав пересуватися на кріслі колісному, згодом ступив перші кроки, спираючись на милиці.
Зрештою під час реабілітації у Вінниці Дмитро став працювати над відновленням фізичного стану. “Я не мав підтримки від першої дружини, і ми розлучились”, — каже. Якось у соцмережі він написав чернігівці Анні. Зустрілись, коли приїхав до рідного міста після реабілітації. “Відтоді весь час був поряд. Навіть коли я зламала руку, не було дня, аби Дмитро не подзвонив, не написав чи не вивів мене на прогулянку. Невдовзі ми почали жити разом, — ділиться 24-річна Анна Бондар. — А згодом він відчував усі прояви моєї вагітності — нудоту, печію. Поки я народжувала, був поряд 12 годин. Коли синочок з’явився на світ, перерізав пуповину”.
Після списання з військової служби й протезування Дмитро влаштувався у поліцію Чернігівщини. Відтоді займається моніторингом і закупівлею запчастин для поліційних машин. “А ще я захопився плаванням і став півзахисником у команді ампфутболу “Шахтар-Сталеві”, беру участь у турнірах”, — ділиться 28-річний Дмитро Бондар.
Найвідданіший його вболівальник — дворічний Данило. “Зранку чоловік веде сина до садочка, а після роботи забирає, якщо я не можу, — зауважує Анна.
Він — найкращий батько, дуже люблячий! А раніше переймався, чи впорається з усіма викликами без ноги. Та, знаючи його наполегливість і силу волі, я не сумнівалася в цьому”.
