Він не мав звання “народного артиста” й уже посмертно був відзначений Шевченківською премією, але... Без Івана Миколайчука та його фільмів неможливо уявити українське кіно.
На жаль, прожив актор дуже мало — 46 років. Третього серпня — день пам’яті зірки, чиє світло досі зігріває наші серця.
Кадр 1. Колиска. Він народився у Чорториї, що на Буковині. Батько — залізничник, мати — домогосподарка. Подружжя виховувало десятеро дітей. Іван з’явився на світ шостим і мав п’ятеро братів та чотири сестри.
“Жили вони непогано, адже батько отримував хороші гроші, — розповідає Михайло Грицюк, племінник Миколайчука. — Його зарплата була тоді десь 3000 румунських леїв, що за купівельною спроможністю відповідало би сьогодні приблизно тисячі доларів. Крім того, родина мала велике господарство: від курки й гуски до корови та коня. Але потім прийшли москалі й усе забрали”.
Нині в рідному селі актора функціонує музей-садиба, який до повномасштабної війни щороку відвідувало до 5 тисяч туристів. У хаті, покритій драницями, — одяг, посуд, цимбали... Та найцікавіший, мабуть, експонат — колиска, встелена вишитим рушником. У ній — під материнський спів — і зростав майбутній артист.
Кадр 2. Кіно. Візитівка Івана Миколайчука — фільм “Тіні забутих предків” Сергія Параджанова. Проте не багатьом відомо, що головну чоловічу роль у культовій стрічці міг зіграти інший актор.
“Причому не український, а російський, — каже кінокритик Сергій Тримбач. — Однак він, коли режисер показав йому проби Івана, підняв руки догори, визнавши, що Миколайчук саме той, кого шукали... Зазначу, що тоді він був другокурсником, і Параджанов неабияк ризикував, затверджуючи студента на таку складну роль. Але це той випадок, коли всі зірки зійшлися”.
Загалом буковинець зіграв у майже сорока фільмах. З найбільш знакових можна назвати також “Білого птаха з чорною ознакою”, “Вавилон ХХ” (тут Миколайчук був не тільки актором, а й сценаристом і режисером), “Пропала грамота”. Остання картина вийшла на кіноекрани тільки через одинадцять років, як її відзняли.
Кадр 3. Богема. Ви не повірите, але Іван Миколайчук свого часу жив у столиці в... монашій келії. Коли радянська влада закрила Києво-Печерську лавру, то передала приміщення театральному інституту. У частині з них і облаштували гуртожиток для студентів.
Коли актор здобув популярність і отримав власну квартиру, вона стала місцем зустрічі тогочасної богеми. “Приходили не лише актори і режисери, а й поети, — мовить Михайло Грицюк. — Серед них — Драч, Павличко, Вінграновський. Хтось рідше, хтось частіше. Особливо багато людей збиралося на Різдво та Великдень”.
“Він був людиною щирою і відкритою, — додає народний артист України Федір Стригун, який теж не раз бував у гостях у Миколайчука. — А головне — завжди пишався тим, що українець. До слова, якщо хтось звертався до нього “Ваня”, обов’язково поправляв: “Я не Ваня, я — Іван!”
Кадр 4. Кохання. Зі своєю дружиною він познайомився у студії при Чернівецькому муздрамтеатрі. “Це була любов з першого погляду”, — розповідала мені Марія Миколайчук. Їм тоді було по сімнадцять. Зустрічалися чотири роки, а потім вирішили одружитися. І прожили разом чверть століття.
“Він її дуже любив, як і вона його, — каже Федір Стригун. — Марічка завжди так дбала про Івана! Пригадую, колись Ніна Матвієнко розповідала, що вони були з хором Верьовки на гастролях у Ризі. То дружина Миколайчука сіла на літак і полетіла до Києва, бо треба було приготувати чоловікові обід. (Усміхається). А наступним рейсом повернулася до Латвії, бо ввечері мала концерт”.
На жаль, подружжю не судилося відчути радість батьківства. Коли стало зрозуміло, що своїх дітей у них не буде, взяли прийомного. Поки Тарас був малий, тішив названих тата і маму, а коли виріс, почалися клопоти... Марія Миколайчук, коли я запитував про його долю, відмовилася про це говорити.
Кадр 5. Рак. У митця було чимало задумів нових проєктів, але доводилося постійно воювати з кінобосами й цензурою. Миколайчука не раз звинувачували у націоналізмі — наприклад, за сценарій фільму “Небилиці про Івана”. Звісно, це не могло не позначитися на його здоров’ї.
“Від раку свого часу помер батько Івана, — ділиться Михайло Грицюк. — Потім — п’ятеро сестер та братів. Не оминула ця хвороба і його... Проте ми довідалися про все, коли Миколайчук уже лежав у “Феофанії”. Він згорів буквально за декілька місяців”.
“На похороні було дуже багато людей, — каже Федір Стригун. — Як і просив покійний, ніхто не виголошував промов. Тільки вийшов Драч та сказав одну фразу: “Спасибі тобі, Іване, що ти не скурвився...”
“Знаєте, він був вільним птахом, — підсумовує Сергій Тримбач. — Думаю, це головна його риса. Справжній гуцул. Людина не рівнин, а гір. У тому сенсі, що піднімався своїм духом до висоти Карпат!”
