У 2024 році бійцю 10-ї гірсько-штурмової бригади “Едельвейс” на передовій потрощило ногу. Врятували побратими, які своєчасно надали першу допомогу. Олег Масло переніс декілька операцій. Нині ж пересувається на протезі, разом із дружиною чекає на первістка і самотужки робить у хаті ремонт.
“Я виріс у селі Колодіївка на Тернопільщині. Змалку захоплювався спортом — футболом, тенісом, бігом на трикілометрові дистанції. Після школи вчився на маляра-штукатура. Паралельно заробляв на життя на будівництві, склив балкони, їздив на роботу за кордон. У 2016 році вирішив служити, — розповідає 36-річний Олег Масло. — Хотілось бути корисним країні, помститися ворогу. Так потрапив у 44-ту окрему артилерійську бригаду імені гетьмана Данила Апостола, став водієм у взводі розвідки. Невдовзі перевівся до 10-ї гірсько-штурмової бригади “Едельвейс”. Воював на Луганщині, Донеччині. Отримав позивний “Мангуст”, бо досить шустрий. Три рази я міг загинути, бо потрапляв у ворожі засідки, але щось мене в останні секунди рятувало. Наприкінці 2021 року закінчився контракт і я повернувся додому”.
Зранку 24 лютого 2022-го Олег ще поїхав на роботу, а ввечері добровільно пішов до військкомату.
“У березні я повернувся до “Едельвейса”, знову став водієм, боронив Донеччину. Побратими не раз казали, що зі мною готові у вогонь і воду. Бо знали: своїх я б ніколи не кинув. Зубами виніс би з поля бою, — зауважує співрозмовник. — Важке поранення дістав 30 червня 2024 року біля села Переїзне, що на Донеччині. До нас прикомандирували нових людей, треба було завезти їх на позиції. Я був за кермом. Почався артилерійський обстріл. Коли прилетіло, закричав до воїнів, щоб тікали. Їх, на щастя, не зачепило зовсім. Весь удар припав на мене. Вікна в машині вилетіли, двері заблокувало. Ледве виліз, а йти не міг. Побачив: частини моєї лівої ноги нема, решта висить на сухожиллі. Після того я ще п’ять метрів повз, бо окупанти далі гатили. Тому втратив багато крові, сам став затягувати на собі турнікет. Думав, що вже кінець... Але прибігли двоє побратимів, наклали ще один турнікет і дотягнули мене до евакуаційної машини. Там я знепритомнів. Ногу ампутували вище коліна. Думки здатися не було. Розумів: життя буде іншим, але головне, що я живий”.
Після Дніпра воїн лікувався у Вінниці, де йому зробили три операції, а протезували вже у Тернополі. “Багато часу пішло на те, щоб навчитись ходити, — розповідає ветеран. — Це морально важко, бо я все життя був активний. І довго турбували фантомні болі... Але нині вже їжджу машиною. Наразі — з механічною коробкою передач, а у великому місті з нею важко, треба швидко реагувати. Тож планую купити автівку-автомат. Рубаю дрова, можу косити, куховарити. Нещодавно купили з дружиною хату, роблю сам ремонт, чекаємо влітку на нашого первістка. Це додає сил рухатись далі. Також мрію грати в адаптивний футбол, знаю, що є такі команди в Україні. Так, війна ушкодила моє тіло, але не зуміла зламати дух. У мене чудова дружина, класні друзі. Вважаю, що я щаслива людина”.
