Коли почалося повномасштабне вторгнення, він перевіз свою родину з Херсонщини до Львова, а сам добровільно вступив до 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила. Батькам і коханій сказав: “Хтось мусить вас всіх захищати. Не хвилюйтесь за мене, я на своєму місці”.
“Влад у нас із чоловіком — єдина і довгождана дитина. Вкладали у нього всю любов і турботу. Після закінчення середньої школи у Херсоні син вступив до місцевого технічного університету на спеціальність “облік і оподаткування”, — розповідає мати воїна Лариса Корнійчук. — Ще студентом Владислав не цурався жодної роботи: підробляв кур’єром, помічником матроса в гідропарку, охоронцем у супермаркеті. Завершивши навчання, проходив строкову службу в лавах Нацгвардії. Син мріяв стати далекобійником, захоплювався автівками, технікою, зокрема військовою”.
Зі своєю майбутньою дружиною Владислав познайомився на курсах водіння. Між хлопцем і дівчиною відразу зародилися ніжні почуття.
“Ми раділи, дивлячись на дітей, бо бачили, як сильно вони люблять одне одного і поважають. Закохані побрались, і 2019 року в них народилась донька Анна. Невістка — лікарка, їй виділили житло у Чорнобаївці, подружжя переїхало туди, — зауважує Лариса Корнійчук. — Син працював у торговельній сфері, а також водієм у медичній клініці. Молода родина мала багато планів. Та їх зруйнувала Росія”.
За словами співрозмовниці, у перші дні великої війни Владислав перевіз родину на Львівщину. “А сам влаштувався в один із районних територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки. Потім добровільно вступив до лав 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила. Був у званні молодшого сержанта. У березні 2023 року бійців відправили на фронт. Син воював на Бахмутському напрямку, — розповідає Лариса Корнійчук. — Пам’ятаю, як Влад ділився спогадами про свій перший штурм. То була лісосмуга, поряд — окупанти, озброєні до зубів... Пекло на землі... У тому бою було багато втрат, вижили одиниці, серед них і мій син”.
24 липня того ж року Владислав Корнійчук разом із побратимами відбивав ворожу атаку біля села Дружба. “У сина заклинило кулемет, він дістав гранати, аби зупинити окупантів. І одна із них вибухнула поряд, Владиславу відірвало руку. Побратими кинулись витягувати його, але один з них загинув, другий втратив ногу. Вже інша група змогла витягнути Влада й покласти в евакуаційну машину. В нього двічі зупинялось серце. Про це поранення ми дізналися не відразу. Коли ж приїхали до шпиталю у Дніпро, лікарі повідомили, що син у реанімації, — каже мати. — Я спитала, чи є шанси. Нам відповіли, що вони є завжди. Ми з чоловіком ще зайшли до нього у палату. Вірили і молились до останку, але 27 липня син помер”.
Поховали Владислава Корнійчука на Марсовому полі у Львові. Посмертно воїна нагородили орденом “Хрест Героя”.
“Син часто приходить у мої сни, це єдина можливість побачитись, — зауважує згорьована мати. — Щоби не збожеволіти, ми з чоловіком волонтеримо, допомагаємо захисникам. Вони тепер для мене усі мов рідні сини. Вірю, що Влад пишається нами на небесах. Але нам дуже бракує сина. Його частинка тепер живе в донечці, вона нині — наш яскравий промінчик на цьому важкому шляху”.
